Безіменна сотня

Це люди, тіла яких того дня були знайдені в Будинку офіцерів та на барикадах. Це ті, хто помирав у лікарнях. Це пробиті уламками гранат артерії. Це розриви внутрішніх органів внаслідок забиття кийками. Це вогнепальні поранення. Це хворі серця, що не витримали.

Утім, перед очами багатьох досі стоять не лише обличчя тих, кого відспівували на Майдані, а й дещо інше. Прикриті деформовані трупи, які вантажать в автобуси. Чорні мішки, які вантажать у КамАЗи. Тіла з відрізаними головами.

Безіменна сотня, пошуками братської могили якої і тим більше вбивць, здається, сьогодні зовсім не переймаються ті, чию «чесну» владу загиблі відстояли ціною власних життів.

Чорні мішки

Львів’янин Ігор – у третій сотні. Він досі на Майдані. Довго вже... Інколи покидає намети і барикади та йде під Верховну Раду. Тепер цей шлях дається вже трошки легше. По-перше, він нарешті може ходити без милиць. По-друге, час трохи лікує... Бо раніше, бувало, прийде, впаде там на коліна. І більше не хочеться нікуди йти. «Була думка, що і я мав там залишитися...»
Думка, знайома багатьом.

У день мирного наступу, 18 лютого, Ігоря затримали міліціонери. Згадує, як роздягали. Як відбирали в людей і телефони, і гроші. Як били. Як деякі вевешники затриманим, які по шість годин сиділи в автозаках, сигарети давали. А ще пляшки – нужду справити. Пам’ятає, як, шматуючи на «бинти» светр, намагався зробити перев’язку хлопчикові з відкритим переломом ноги. Як автомайданівці забирали його з лікарні – на запитання, чи може ходити, Ігор тоді чесно відповів «не знаю». Як прокинувся у якійсь церкві на лівому березі. Як потім переховувався у квартирі добрих людей, сусідкою яких була тітка беркутівця…

Але ці спогади не найстрашніші. Найстрашніші ті, що про смерть. Чоловік розповідає лише те, що бачив 18 лютого на власні очі. «Трьох хлопців застрелили. Чотирьом голови відрізали в мене на очах. Коли сидів у автозаку, бачив, як у КамАЗи складали чорні мішки. Однозначно було видно, що це…»

На відміну від багатьох очевидців, які розповідають про аналогічні події 18 лютого, Ігор не боїться. Не відмовляється сфотографуватися. Готовий свідчити. Утім, це нікому не потрібно. Як і його заява, яку він подавав із приводу отриманих того дня травм...

Усе одно хтось може йому не повірити. Складніше не вірити депутатам – тим небагатьом, що не втекли з поля бою.

Намір вбивати

«Після обіду, коли розпочалася силова фаза операції спецпідрозділів МВС під Верховною Радою, нам із п’ятьма товаришами вдалося прорватися не в бік «Арсенальної», а до Маріїнського парку, де після завершення побоїща відбувалося перегрупування організованих тітушків», – згадує свободівець Юрій Михальчишин.

Контингент останніх, підкреслює він, був неоднорідний. Були серед них і професійні спортсмени, і представники дрібного криміналітету, і відверто асоціальні елементи. Найманці по-різному озброєні, по-різному координовані. Утім, виділялися з-поміж них дуже добре оснащені й озброєні групи. «Вони мали і травматичну зброю, і, підозрюю, вогнепальну. Ми бачили в них кілька автоматів Калашникова. Координували їх і давали завдання люди, схожі за статурою на колишніх військових. У той момент це було конвоювання полонених.

Бійців сотень Самооборони (багатьох із яких, що нас здивувало, вони знали в обличчя) роззували, забирали взуття, руки за спиною закріплювали смужкою з пластику і конвоювали по одному до кількох штабних наметів. Ми бачили один із тих наметів – там перебувало, напевно, осіб 50. Людей всередині складали практично штабелями… І в той самий час за невідомими критеріями декого тітушки передавали міліції – відводили до автозаків, які були припарковані неподалік оглядового майданчика Маріїнського парку. Оскільки затримання відбувалося після такої своєрідної фільтрації, важко не помітити співпраці між МВС і загонами тітушків, яких правоохоронці сприймали як свого роду колег і виконували з ними спільну роботу», – наголошує депутат.

Разом із колегами йому вдалося «відбити» декого в міліції. «Ми, зокрема, знайшли в автозаку брата Андрія Іллєнка Пилипа. Також визволили кількох хлопців із Тернопільщини. Вони були вже босі, дехто з них ще переживав шок від знайомства зі світлошумовими гранатами, деякі дуже побиті…»

Але то ще були квіточки.

«...Досі згадувати моторошно, – каже Михальчишин. – Це було вже з боку вулиці Шовковичної. Мені здається, що то були представники одного зі спецпідрозділів МВС, можливо, «Омега», стверджувати не буду. Вони вирізнялися надзвичайно міцною фізичною статурою, потужним екіпіруванням і перемовлялися між собою специфічним способом, що було зрозуміло: то не звичайні бійці внутрішніх військ. Представники спецпідрозділу намагалися добити кількох затриманих, які вже були в кайданках. Мотивували це тим, що затримані нібито розправилися з їхнім товаришем. Лише силами п’ятьох народних депутатів вдалося відбити людей і через парапет переправити їх до медпункту Верховної Ради. Там ми зняли з них наручники й пізніше автомобілями народних депутатів із різних фракцій вивезли з урядового кварталу. Але фактично цих людей намагалися не просто калічити, сильно бити. Їх мали намір вбивати. У момент, коли ми перекидали відбитих нами затриманих через парапет, який відгороджував парламент, бачили, як повз нас проносили деформовані тіла. Кілька з них були чи без голови, чи без кінцівок».
Чи ці тіла несли до швидкої? «Ні, – відповідає нардеп. – Трупи несли до автобусів, припаркованих уздовж вулиці Шовковичної. Вони були прикриті, але мали очевидні ознаки деформації і вдягнуті переважно в камуфляжні однострої. Припускаю, що це були бійці сотень Самооборони…»

Співпраці немає

Куди поділися ті тіла? Тіла героїв, яких не відспівували на Майдані та не ховали вдома? Ті, кому відрізали голови в центрі української столиці? Питання відкрите. Ці люди зникли. Однак сумнівів у тому, що (навіть якщо списати смерті та «прибирання» на тітушків, а не міліцію, адже автономними кримінальні найманці не були з перших днів Євромайдану і завжди тісно співпрацювали із силовиками) МВС могло б установити їхнє місцезнаходження, немає жодних. Але, схоже, робити це не має бажання.
«З 18 по 23 лютого 2014 року до підрозділів ГУ МВС України в місті Києві надійшло 30 повідомлень про зникнення громадян безвісти. За вказаними відомостями було відкрито 12 кримінальних проваджень, – поінформували Тиждень представники МВС. – На цей час місцезнаходження вказаних осіб встановлено, зокрема дві особи впізнано у трупах».

Скільки заяв із приводу зниклих саме того дня, 18 лютого, надійшло потім? Скільки таких заяв лежить на столах міліціонерів зараз? Дізнатися це українцям буде доволі важко. Адже «відомчими нормативними актами МВС України не передбачено узагальнення окремих відомостей щодо безвісного зникнення 18.02.2014» – таку офіційну відповідь отримав Тиждень від Міністерства.
...Минуло 40 днів. Під час жалобного Віча на майдані Незалежності заявили: зниклими лишаються близько 150 осіб. Як наголошують ті, кому не байдужа доля людей, які пліч-о-пліч із ними пройшов крізь вогонь, співпраця з правоохоронцями в цьому питанні є незадовільною.

Тарас Матвій, координатор Пошукової ініціативи Майдану, розповідає: тривалий час представники сформованої ще 28 лютого групи намагалися допомогти силовикам. Опитували людей на барикадах, зібрали чимало потенційних речових доказів. Були в містах, звідки приїхали до Києва люди, які зникли безвісти, і ніколи не чули, щоб місцеві казали, що до або після них тут була міліція. Щоб розпитувала. Щоб шукала.

Допомогу правоохоронцям волонтери, певна річ, пропонували. Писали листи. «Але співпраці немає. Працюємо через депутатські запити, є парламентарії, які нам допомагають», – каже координатор групи. Утім, відповіді приходять не завжди навіть на запити нардепів. Часто інформація виявляється закритою.

Поволі «закривається» від влади й суспільство. «Наші теперішні органи відкрито працювати не можуть, – констатує Тарас Матвій. – Минуло 40 днів. Підтримки ми не відчули».

Недовіра до силовиків повертається на круги своя. «Де гарантія, що, коли ми почнемо відкривати інформацію, вона не потрапить у недобрі руки? Що не зроблять щось погане з цими відомостями. Чи то з нами?»

Наприкінці розмови Тарас розповідає, що волонтерам, які змушені працювати практично автономно, вже вдалося знайти чимало людей. Живих, дякувати Богу. Утім, зізнається, що головною метою його групи є пошук братської могили.

Братської могили тих, чиї імена нам сьогодні не відомі, адже ще є надія, що у списках зниклих (хоча вони, поза сумнівом, і не є вичерпними) числяться і досі живі... Тих, на чию честь на Майдані ще неодмінно пролунають тужливі рядки лемківської пісні: «Хто ж ми буде брати яму?...»

У цьому разі хтось уже брав. І відповість за це.